Артем Папакін
До питання про однострій Збірної (Перехідної) станиці Українських січових стрільців у Відні, 1914–1919 рр.

---

Папакін, А. До питання про однострій Збірної (Перехідної) станиці Українських січових стрільців у Відні, 1914–1919 рр. Стрій, №1, 2019, с. 5-14.

---

У статті розглянуто питання уніформування стрільців і старшин Збірної (Перехідної) станиці Українських січових стрільців у Відні в 1914–1919 рр. На підставі архівних документів у статті простежено еволюцію одностроїв Збірної станиці УСС у Відні протягом Першої світової війни від військової форми австро-угорської армії з українськими національними елементами до оригінальної уніформи. Шляхом залучення музейних експонатів встановлено вигляд уніформ Перехідної станиці у 1918– 1919 рр. Здійснено спробу реконструкції зовнішнього вигляду старшини Перехідної станиці цього періоду.

The article deals with the issue of uniformization of the soldiers and officers of the Zbirna, later Perekhidna Stanytsia (Assembly, later Transitional Section) of the Ukrainian Sich Riflemen (USS) in Vienna in 1914–1919. Based on archival documents, the article traces the evolution of the uniforms of the USS section in Vienna during the World War I: from the Austro-Hungarian Army uniform with Ukrainian national elements to the original uniform. With an engagement of museum items, the Perekhidna Stanytsia uniforms’ looks in 1918–1919 were identified. An attempt was made to reconstruct the appearance of an offecer of the Perekhidna Stanytsia in this period.

---

Не зважаючи на, здавалося би, всебічне вивчення різних аспектів військової історії періоду Української революції (Визвольних змагань) 1917–1921 рр., і появу в останні десятиліття праць, що повністю чи частково присвячені проблемі одностроїв українських армій цього періоду, окремі аспекти питань обмундирування збройних сил українських державних утворень все ще залишаються недостатньо вивченими. Одним з таких аспектів проблеми символіки й одностроїв українських військових формувань першої чверті ХХ ст. є уніформа Збірної станиці Українських січових стрільців, м. Відень. Згадки про існування окремого однострою української збірної станиці в Австрії з описом окремих його деталей містяться лише в останній праці з історії Галицької армії. Вважаю за потрібне доповнити ці дані відомостями з неопублікованих джерел, що дозволяють ліквідувати певні прогалини у наших знаннях про уніформи українських армій [примітка 1].

В ході бойових дій Першої світової війни у Відні зосередилося чимало українських організацій та товариств: «Просвіта», Союз визволення України, Головна Українська Рада, українські посольські клуби, а також Боєва управа Українських січових стрільців (УСС). При Боєвій управі існувала певний час військова комендатура, згодом перейменована на Місцеву команду УСС у Відні, потім – на Збірну транспортову станицю для УСС у Відні, і врешті – на Збірну станицю УСС у Відні (нім. Personalsammelstette für Ukrainische Legionäre in Wien). Комендантом станиці був четар (пізніше – поручник) Дмитро Катамай. Станиця займалася вербуванням добровольців до Українського легіону, формуванням із завербованих та вилікуваних стрільців запасних сотень та висилкою їх на фронт. Одним з завдань станиці було, зокрема, забезпечення солдатів одностроями. В листопаді 1918 р., у зв’язку з початком державотворення і будівництва власного війська у Галичині, Збірну станицю УСС було перетворено на Перехідну станицю Галицької армії; її завданнями стала висилка вояків-українців з австрійського війська додому та формування і висилка на польський фронт підрозділів Галицької армії. У 1921 р. станиця була ліквідована.

Зі слів літописця Збірної станиці Ростислава Заклинського, який з доступних йому документів та спогадів К. Трильовського, Д. Катамая та фельдфебеля Р. Мецнера записав «Хроніку Збірної Станиці У.С.С. у Відні», «в першій половині грудня 1914 (прим. 9.ХІІ.1914) давала Боєва Управа підмоги нераз за закупно одїжи, біля, черевиків і т.д. Часом виразно зазначувала, на що призначені гроші, а частїйше нї». Ще 18 грудня 1914 р. стрільці 1-ї запасної сотні не мали мундирів, «але в найблизших днях» отримали їх. 21 грудня на засіданні Боєвої управи станиці повідомлено, що з запасного куреня 24-го полку піхоти крайової оборони (ландштурму) повинні надійти ще 208 пар черевиків, по 400 пар онуч та білизни, а також 200 пар столових приборів. Детальних відомостей, як виглядав перший однострій стрільців віденської сотні, немає, однак, слід гадати, що в цей період Боєва управа закупала елементи звичайних австрійських одностроїв, що були надлишковими в інших підрозділах австро-угорської армії у Відні.

Відсутність оригінальних українських уніформ (а, ймовірно, також існування таких уніформ у Польських легіонах) непокоїла Українських січових стрільців на фронті, тому в січня 1916 р. постала одностроєва комісія, що мала їх виробити. А тимчасом стрільці носили нестатутні шапки-мазепинки, різноманітні нагрудні та наголовні відзнаки. Подібні процеси відбувалися і в Збірній станиці у Відні. Наприкінці березня 1916 р. до одностроїв віденських стрільців вперше введено українську символіку. У Приказі Збірної станиці УСС Ч. 1 всіх стрільців зобов’язали «носити на шапці синьо-жовту відзнаку (кокарду)»; крім того, «несьміє бути нї на шапцї нї на грудях нїяка иньша відзнака (кокарда)» (дата Приказу Ч. 1 невідома; наступний Приказ Ч. 2 датований 28 березня 1916 р.). Вочевидь, питання вирішувалося накладанням на австрійську кокарду жовтої і синьої смуг, як пізніше в Галицькій армії. А вже 12 квітня Д. Катамай дозволив всім січовим стрільцям «на свій кошт давати переробляти свої однострої» за однієї умови: «вилоги мусять бути з одностайного сукна одного кольору». Кількома днями пізніше було дано інше роз’яснення щодо уніформ: «Всї стрільці перебуваючі в касарні є обовязані носити стрілецькі шапки з левиками. Позатим невільно носити нїяких відзнак на шапці» (Сотенний приказ Ч. 22 від 17 квітня 1916) та «Всї стр[ільці] рекрути і приділені замешкалі в касарни зап[асної] сот[ні] (на основі корпусн[ої] ком[ан]ди) мають носити тілько стріл[ецькі] шапки» (Приказ Збірної станиці УСС від 17 квітня 1916).

У цих наказах не подано опис вигляду «стрілецької шапки», однак є всі підстави вважати, що малася на увазі «мазепинка» – кругла шапка з дашком і відворотами, що складалися у V-подібний розріз спереду. Зважаючи на те, що відправлена на фронт якраз у квітні 1916 р. 2-а Віденська сотня УСС була повністю одягнена в мазепинки, немає сумніву в тому, що під віденськими «стрілецькими шапками з левиками» малися на увазі вони. Кокарда у вигляді «левика» (лева, що спирається на скелю – герба Галичини) використовувалася у передвоєнній парамілітарній організації «Сокільські стрільці», і звідти потрапила до однострою Легіону УСС: ««левика» з шапки Сокільських Стрільців» було прийнято в якості відзнаки на кашкет УСС на засіданні Боєвої Управи 2 серпня 1914 р., коли та ще перебувала у Львові (Рис. 1, а). Однак, більш ймовірно, що у Приказі Ч. 22 йдеться про іншу кокарду – круглу відзнаку з зображенням галицького лева у центральному колі та написом «УСС 1914» (Рис. 1, б). Ця відзнака була введена австрійською владою в якості кокарди для затверджених основним головним убором січових стрільців мазепинок 19 січня 1917 р., однак виготовлялася і раніше – якраз у квітні 1916 р. повідомлення про продаж «відзнаки великої альпакової лев» з’явилося у часопису «Діло». Отже, «стрілецькі шапки з левиками» стрільців Збірної станиці у Відні, скоріше за все, були мазепинками з круглими кокардами «УСС 1914».

Рис. 1. (а) — Кокарда «Сокільських стрільців». 1914 р.; (б) — кокарда УСС. 1916–1917 рр.

 

Деякі документи дають уявлення про правила носіння військового одягу для стрільців Станиці. Так, на святковій вечері 25 квітня 1916 р. стрільці мали з’явитися у плащах (шинелях) з поясами без баґнетів, і в такому ж вигляді повинні були приймати присягу наступного дня. Цікавими є вимоги щодо загального «зверхного вигляду стрільця», викладені в Приказі ч. 350 від 15 грудня 1916 р.: «Кождий стрілець, виходячи на місто, має бути після припису зодягнений; не вільно ходити в плащи незайнятім на горішні ґудзики, як також не вільно викладати на ковнір від плаща або блюзки ковнїрцїв від светерів або сорочки». Такі застереження відбивають загальну військову моду того часу – фотографії австро-угорських військовиків часів Першої світової війни фіксують як витягнуті назовні коміри нижніх сорочок і светрів, так і розстібнуті згори шинелі.

Дотичними до теми зовнішнього вигляду стрільця Збірної станиці у Відні є також заборона носити на мундирах ґудзики однорічних добровольців, оскільки «при Січ[ових] стр[ільцях] нема інституції однорічних охотників», а також вимоги стрільцям чорнити свої черевики, «коротко обстригтися» та слідкувати за гігієною («всі УСС мусять бути добре вимиті»).

Після Листопадового чину, створення Західно-Української Народної Республіки і її збройних сил, а також підпорядкування Збірної станиці командуванню Галицької армії наприкінці 1918 р., у Відні, подібно як і в армії ЗУНР у Галичині, відбуваються експерименти з новими одностроями для стрільців. За спогадами І. Проця, в цей період українські стрільці у Відні носили «синій однострій і лискучі ґузики». У зарядженні Державного секретаріату військових справ ЗУНР від 19 травня 1919 р. дається важливе уточнення: ці сині уніформи мали також «відзнаки на «барчиках» (т. зв. «паґони» віденської моди)». Загалом у цьому документі віденський однострій охарактеризований поняттям «фантастичний вигляд», а його елементи відтак заборонялося носити стрільцям Галицької армії.

Вигляд стрільців Станиці і справді був екстравагантним для воєнного часу. Синім одностроєм віденських січовиків була уніформа Австрійського добровольчого автомобільного корпусу (нім. Freiwilliges Automobilkorps). Вона, зокрема, включала в себе кітель синього кольору з сірим коміром, планкою і кантами на обшлагах. Кітель мав накладні кишені з потрійними зубчастими клапанами, металеві ґудзики і кавалерійські погони з золотого з чорною ниткою шнура на обох плечах; на комірі розміщувалися емблеми корпусу та відзнаки звання (Рис. 2, а). У Перехідній станиці дещо видозмінили цей однострій. Як він виглядав, видно з фотографій та стрілецького кітеля, що зберігся у колекції австрійського Військово-історичного музею, м. Відень (Heeresgeschichtliches Museum). Залишивши комір пустим, емблему станиці й зірочки січовики перемістили на погони (Рис. 2, б).

Як виглядали ці погони, дають уявлення тогочасні фотографії, а також збережені оригінали. Існувало два різновиди погонів Перехідної станиці УСС. Перший з них представлений на згаданому кітелі з Військово-історичного музею у Відні. Погони мають блакитну сукняну основу з паралельними боками і заокругленим верхом, у верхній частині міститься отвір для ґудзика, у нижній – вишита золотими нитками анаграма з переплетених літер «У» та «Р», по бічним і верхньому краям погона пришиті канти з подвійного золотого шнура з синьою ниткою (одна синя нитка на 7–8 золотих ниток) (Рис. 2, в).

Рис. 2. (а) — Кітель від обмундирування Австрійського добровольчого автомобільного корпусу; (б) — кітель від обмундирування Перехідної станиці у Відні. Військово-історичний музей, м. Відень; (в) — погон з кітеля від обмундирування Перехідної станиці у Відні. Військово-історичний музей, м. Відень.

 

Подібні погони зберігаються у Музеї Війська Польського, м. Варшава (пол. Muzeum Wojska Polskiego) (Рис. 3, а). Вони дещо ширші, також мають блакитну сукняну основу, але верх погонів прямокутний з заокругленими кутами. Подібно до австрійських зразків, у верхній частині обох погонів – круглі отвори для ґудзиків, боки і верх обшиті подвійним шнуром з золотих і синіх ниток, а у нижній частині золотом вишита анаграма «УР». По центру погонів є дірочки, довкола яких помітні сліди від кріплення п’ятикутних зірок.

Рис. 3. (а) — Погони від обмундирування Перехідної станиці у Відні. Музей Війська Польського, м. Варшава (фото автора, 2018 р.); (б) — погони поручника (?) Перехідної станиці у Відні. Ґудзик з тризубом доданий, ймовірно, вже на еміграції. ЦДАВО України (фото автора, 2012 р.).

 

У Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, м. Київ (ЦДАВО України) зберігаються погони Перехідної станиці дещо іншого вигляду (Рис. 3, б). Основною відмінністю цих погонів є анаграма «УСС», у якій велика стилізована літера «У» (схожа на латинську «Y» з закрученими верхніми рисками і роздвоєною нижньою) розміщена посередині між меншими літерами «С». Цей напис розміщено не в нижній, а в центральній частині погонів (у одного погону дещо нижче від іншого), у верхній частині погонів є отвори для ґудзиків (металеві ґудзики з тризубом вставлені, вочевидь, вже у міжвоєнний період), а між отвором для ґудзику і літерами пришито австрійську старшинську шестикутну зірку – позначення військового звання, ймовірно, поручника. Погони мають паралельні боки і заокруглений верх подібно до віденських. Погони зроблені з сукна; на основній частина сукно вигоріло, однак на нижньому краї, де погон вшивався у рукав, він зберіг свій колір – блакитний. По боках і по верху обидва погони обшиті не двома, а одним широким шнуром, сплетеним «ялинкою» з золотих і синіх ниток способом, в якому один ряд синіх ниток чергується з трьома-чотирма рядами золотих ниток. Подібний погон, але без зірочки, з тонкою смугою, що перпендикулярно розділяє поле погона навпіл, нижче якої міститься анаграма «УСС», можна побачити на фотографії четаря М. Опоки (Рис. 4, а). Також, ймовірно, саме погони віденської Перехідної станиці має старшина Галицької армії на фото з книжки «Галицька армія, 1918–1920» (Рис. 4, б): вони заокруглені згори і мають сукняну основу, на яку нашиті товсті канти. Цей старшина в австро-угорському кітелі з офіцерським ременем австро-угорської армії, на кашкеті, зробленому, вочевидь, за індивідуальним замовленням, – австро-угорська офіцерська кокарда з накладкою на центральну частину. Враховуючи це, я вважаю, що разом з цими речами він носить не погони «гетьманського зразка», а погони Перехідної станиці у Відні.

Мені відома лише одна світлина, що, ймовірно, зображує підстаршину Перехідної станиці – це фото десятника О. Демчука з альбому «Українські Січові Стрільці 1914–1920» (Рис. 4, в). Хоча знаки розрізнення військового звання у нього розміщені на комірі, погони кітеля (покрою кінцевого етапу Першої світової війни) наполовину світлі й мають анаграму «УСС» з літерою «У» посередині.

Рис. 4. (а) — Четар Галицької армії Микола Опока в однострої Перехідної станиці. Без датування; (б) — невідомий старшина в українізованому однострої австро-угорської армії з погонами. Без датування; (в) — Десятник УСС О. Демчук. Без датування.

 

Відомостей про однострій української Збірної станиці у Відні недостатньо, щоб впевнено реконструювати його зовнішній вигляд, а тим більше систему позначення рангів, однак наявні джерела дозволяють зробити певні висновки (Рис. 5). У 1916 р. в одностроях віденських українців з’явилася національна символіка: синьо-жовта кокарда, «стрілецька шапка» (вочевидь, мазепинка) та «левик» (знак на головний убір з гербом Галичини). Наприкінці 1918 р. у станиці було запроваджено нову форму одягу синього кольору з блискучими ґудзиками та погонами, на яких позначалося військове звання. Погони підстаршин, ймовірно, просто обгорталися блакитною тканиною з написом «УСС», а старшинські погони містили вишиту золотими нитками анаграму та синьо-жовтий шнур по краю погонів. Можна припустити, що система розрізнення військових звань при такому однострої була подібною до системи, що існувала в Легіоні УСС, з тією різницею, що зірочки у кількості, відповідній званню, розміщувалися не на комірі, а на погонах.

Історія цього незвичного однострою завершується у 1919 р.: після затвердження розпорядом Державного секретаріату військових справ ЗУНР від 22 квітня 1919 р. окремої уніформи для Галицької армії носіння віденського однострою заборонялося. Окремим наказом від 24 квітня 1919 р. підкреслювалася заборона носити погони: «Немило вражає рівнож ріжноманїтність одностроїв, а передовсім ношенє «паґонів» тому по проголошенню сего приказу рішочу забороняє ся являтися в паґонах і шапках з золотими шнутками». За спогадами І. Проця, остаточно віденські сині однострої в Галицькій армії зникли після переходу за Збруч.

Рис. 5. Поручник запасної сотні УСС у Відні. 1918–1919 р. (малюнок А. Папакіна).

---

Примітки

1. Висловлюю вдячність за допомогу в пошуку джерел Дмитру Адаменку і Миколі Чмиру. Повернутися назад

---

Бібліографія

Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ України), ф. 352, оп. 1, спр. 50.
Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ України), ф. 352, оп. 1, спр. 51.
Круковський, Орест, та Степан Пахолко. Українська фалеристика (із фондів Львівського історичного музею). Львів: Апріорі, 2011.
Кузьма, Олекса. Листопадові дні 1918. Нью-Йорк: Червона Калина, 1960.
Монолатій, Іван. Українські легіонери. Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців, 1914–1918 рр. Київ: Темпора, 2008.
Музичук, Сергій. “Шапка-мазепинка.”Однострій 9 (2009): 7-25.
Павлов, В., заг. ред. Історія українського війська. Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2016.
Пахолко, Степан, та Ольга Мартин. “Класифікація відзнак Українських Січових Стрільців.”, Нумізматика і фалеристика 4 (2014): 19–23.
Пінак, Євген, та Микола Чмир. Військо Української Революції 1917–1921 років. Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2017.
Проць, І. “«Віденський фронт» (Причинок до історії української військової еміграції).” Український скиталець 21 (1922): 32–35.
Руккас, А. О. «Разом з польським військом»: Армія Української Народної Республіки, 1920 р. (структура, організація, чисельність, уніформа). Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2013.
Тинченко, Ярослав. Армии Украины 1917–1920 гг. Москва: Восточный горизонт, 2002.
Тинченко, Ярослав. Новітні Запорожці. Війська Центральної Ради, березень 1917 – квітень 1918. Київ: Темпора, 2010.
Тинченко, Ярослав. Війська Ясновельможного Пана Гетьмана. Армія Української Держави, травень–грудень 1918. Київ: Темпора, 2014.
Тинченко, Ярослав. 1919 рік. Дієва армія УНР, листопад 1918 – листопад 1919. Київ: Темпора, 2017.
Українські Січові стрільці. 1914–1920. Монреаль: Видавництво Ігоря Федіва, 1955.
Чмир, Микола, Євген Пінак, та Сергій Музичук. Галицька армія, 1918–1920. Рівне: Видавець Олег Зень, 2008.
Ortner, Christian, and Hermann Hinterstoisser. The Austro-Hungarian Army in the First World War, Uniforms and Equipment – from 1914 to 1918. Vol. 2. Vienna: Verlag Militaria, 2013.
“Автомобильные войска.” История государства Габсбургов. Дата обращения Март 25, 2019. http://ah.milua.org/militaer-automobilwesen